Обарівська сільська рада
Рівненського району
Рівненської області

Історія села Обарів

Легенда про походження назви села Обарів, як свідчать старожили, пов’язана з торгівлею та перевезенням вантажів. Колись у місцевості, де була молочарня, на болоті стояла обора тобто загорода, де зупинялися купецькі валки чи ватаги, що переганяли худобу, а то й просто пастухи. Тут вони відпочивали, напували худобу, коней з джерел. Звідси саме слово «обора» трансформувалося у назву Обарів. За народними переказами Обарів колись називали Оборів чи Оборов, оскільки був заснований там, де були панські обори «загороди, загони для худоби».

Цікаву версію про назву села можна знайти у дослідженнях назв населених пунктів Волині, які провів науковець Ярослав Пура. Зокрема, він відшукав давнє слово «бара», що означає мокре, заболочене місце між горбами. Це слово теж мого лягти в основу пізнішої назви села «Обарів». Ще одна легенда свідчить про те, що село Обарів було гарне і мальовниче, а особливо ця краса була видна, коли цвіли садки, по яких бігали і щебетали малі діточки, і як писанки стояли невеличкі хатиночки: побілені, розмальовані. Люди в селі були тихими і привітними. Особливо своїм селом пишався місцевий дідич: чи то краса села його причарувала, чи так уже кріпаки годили. Але одна біда була у цього поселення: село не мало назви, ніхто ніколи ніяк його не називав, але всі знали, що воно: «Отам за ровом». Ось в один погожий день пан приїхав зі своїм другом — паничем, щоб той погостював у нього, побачив його володіння. І як був здивований і вражений пан, коли його товаришеві сподобалося не село (не так привернуло його увагу), як рів; і саме цей рів став першим поштовхом до виникнення назви села. Вражений глибиною рову, його страшною якоюсь силою, пан не бачивши села, вигукнув: «Оба, оце так рів!» Коли він поїхав, вражений і задоволений невідомо чим: чи то ровом, чи селом, то останнє і далі залишилось безіменне. І лише через деякий час село почали називати Обарів. Хто його так назвав — ніхто не знає, можливо, той пан, якому так до вподоби припав місцевий рів.

Щодо перших поселенців, то вони, за переказами, оселилися у цій місцевості у часи татарських нападів на українські землі (орієнтовно початок ХV століття). Одна жінка з двома дітьми врятувалася втечею під час такого нападу на сусіднє село Городок і знайшла притулок у печері біля джерел, яка була у місцевості «Уклина» (де хата Бобота). Перечекавши напад, вона вирішила тут жити далі.

Перші згадки про цей населений пункт у історичних джерелах пов’язані з княжатами Збаразькими. У липні 1463 року в Луцьку відбувся розподіл майна між синами Василя Збаразького. Тоді Городок і присілки Караєвичі, Обарів, Тинне дісталися князю Солтанові. Після його смерті 1475 року ці маєтності відходять до його рідного брата Семена. Ще в одному тогочасному документі згадано, що учинено розподіл майна між братом Солтана Семеном і синами Михайлом, Семеном, Федором Васильвичами Збаразькими. Городок з присілками і селищами Бегень, Караєвичі, Добринь, Клементов і Обаров дісталися брату померлого Семену Васильовичу Старшому-Несвицькому (помер 1479 року). В акті 1478 року є запис: «достался дєвєру моєму... Городок, а к двору присілки і селища: Бєгонь... Обаров».

Семен не мав спадкоємців по чоловічій лінії, тому записав частину свого майна і згадані поселення племіннику князю Михайлу Васильовичу, але не погодилась з таким заповітом вдова Марія Несвицька, князівна Рівненська з донькою своєю Анастасією та зятем Семеном Гольшанським. Вибухнула майнова суперечка. Тільки 1481 року у Вільно було укладено мирову угоду і князь Михайло відступив Городок з присілками Обарів, Бегень, Караєвичі та іншими княжні Марії. Вона спочатку оселилася у Городку, де, напевне, вже тоді був невеликий замок і звідти керувала роботами у Рівному. Її вразила спокійна і тоді багатоводна річка Устя, на якій було кілька островів. На одному з них власниця Рівного вирішила спорудити фортецю. Незабаром замок був споруджений. Тоді княгиня перенесла свою резиденцію з Городка у Рівне і стала себе іменувати Марією Рівненською.

У 149І році село згадується у документах князів Острозьких: «Я Васілій Волчкович із братом своім Львом... визначаєм... што ж продали єсмо князю Костєнтину... Острозкому... землю пустовскую (О)баріцкую». Там же називається і «Обаріцкий лес».

За волею доньки Марії Несвицької Анастасії Гольшанської Городок з присілками Обарів і Любковщина дістається Києво-Печерському монастирю. Передачу сіл у власність Лаври затвердив князь Костянтин Острозький у Острозі 1516 року.

У 1545 році архімандрит Києво-Печерської Лаври зобов’язаний був платити з цього села податок на утримання 1 городні (частини дерев’яних укріплень) Луцького замку. Згідно з гродськими книгами про сплату подимного податку з кожної хати-диму у часи перед Хмельниччиною у період з 1629 по 1648 роки в Обарові та Гордку було 200 димів. Якщо в Городку було 123 дими та 700 мешканців, то в Обарові було всього 77 димів і близько 400 мешканців. Ці села продовжували знаходитися у власності Києво-Печерського монастиря. Дещо потерпіли Обарів, Городок та навколишні села у період Визвольної війни українського народу 1648-1654 років. 1651-1652 рр. діяв при «Обарове» збройний загін каральної сотні Водоноса. Зокрема козаки нищили місцеву дрібну шляхту, кількаразово захоплювали Клевань та намагалися здобути Олику, яка була у власності Радзивілів.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року Київ та Лівобережна Україна відійшли Московщині. Відповідно Києво-Печерська Лавра втратила свої маєтності на Волині. Тоді Ян ІІІ привілеєм від 12 березня 1677 року надав Обарів і Городок біскупові Львівському, Галицькому і Камянецькому Йозефові Шумлянському. У 1712 році село згадується у документах щодо процесу про безпідставне привласнення цього села вдовою шляхтича Лєдуховського, як колишньої церковної власності. Мандат короля Августа II від 1712 року містить вимогу притягнути до суду каштеляна Францішка Ледухівського за самовільне присвоєння дарованого Юрію Винницькому «Городка и Обарова».

Лєдуховські згодом відступили Обарів і Городок Любомирському, коронному обозному. Та декретом трибунальським 1730 року посесію (тимчасова або спадкова оренда державного маєтку разом з приписаними до нього селянами) на ці села отримав уніатський митрополит Атанасій Шептицький.

У другій половині XVIII ст. село належало уніатському митрополиту Феодосію Ростоцькому. Імператриця Катерина II , вирішивши, що митрополит співчував польському повстанню під керівництвом Тадеуша Костюшка, конфіскувала його маєтності і «жалувала» їх наближеним до неї особам (всі вони були росіянами - опорою імператорського престолу на новоприєднаних землях). Так, 25 липня 1796 року, А. Макарову було призначено 509 душ селян у селах Обарів і Журжинці. Таким чином місцеві селяни стали мешканцями Російської імперії і відчули на собі всі прикрощі кріпацького життя.

Обарів, як і кожне село, має багато кутків з власними назвами. Це, зокрема: «Уклище» чи «Уклини» — тут б’є два джерела і за переказами була печера, де жили перші поселенці; «Кутлянщина» — найдавніший куток побіч церкви, де була школа і криниця; «Гора» — високе місце за церквою; «Закриниця» — заселена дільниця, де з криниці народжувався струмок Горанський і, де на Водохреща освячують воду; «Гайок» — квартал неподалік шосе на Луцьк, в колишніх заростях диких груш, навпроти могилок»; «Закорчма» або «За корчмою» — заселена околиця за бувшою корчмою у напрямку на село Ставки; «Черетяний куток» чи «Очерет» — заселена територія, де колись були зарослі очерету; «Ліски» — поле на зрубі ліщини, сосни; «Провалля» — комплекс природних ярів, що має свої відгалуження під назвами «Довге провалля», «Юркове провалля», «Міщукове провалля»; «Дике провалля» — посівні ґрунти біля колись непрохідних заростів терену; «Нагірне» — горбисте поле за колишньою колгоспною фермою; «Шнурки» — вузькі полоси орної землі понад дорогою на Млинів; «Поперечна нива» — рілля неподалік Ясенинич, навпроти Міщукового провалля; «Невиласова гора» — обарівська земля між Бояркою та Золотієвом; «Попова волока» — колишнє попівське поле в 20 десятин (їх було дві — одна в районі сучасних вулиць Вишневої та Рівненської, а друга по дорозі на Ставки, назва походить від розміру земельної ділянки, яка використовувалась у 16-17 століття і дорівнювала сучасним 16, 8 га); «Дякова волока» — була поруч з Поповою волокою теж в районі вулиці Рівненської та Вишневої; «Біля кургану» — орна земля неподалік кургану; «Торсько» — сінокіс над Горинню за селом Городок, простягався аж до Оржева, «Хутір» — крайні хати на південно-західній околиці села.

У «Довідковій книзі Волинської єпархії» зазначалося, що село Обарів розкинулось на пагорбах неподалік від повітового містечка Рівне на узбіччі дороги Рівне-Клевань. Має Свято-Покровський дерев’яний храм на кам’яному фундаменті, збудований 1781 року на кошти прихожан, прикрашений іконами старого письма. Куполи та дах церкви були оббиті жерстю 1870 року. При ній знаходиться нова дерев’яна на кам’яному фундаменті дзвіниця.  У церкві зберігалися копії метричних книг з 1783 року та сповідні відомості з 1800 року. 1849 року місцева поміщиця княгиня Четвертинська додала церкві невелику частину своєї землі. Загалом, місцева церква володіла 35 десятинами землі. Та 1887-го року  інженерним відомством з відома державної скарбниці відчужено «2 десятини без чверті» землі на будівництво оборонної військової споруди-форта побіч шосе Рівне-Млинів. За цю землю з державної скарбниці було перераховано 249 карбованців та 40 копійок.

Вдалося віднайти імена й декого зі священиків, що служили в Обарівській церкві. З грудня 1865 року в Обарові місцевим священиком був Ілля Леонтійович Клюковський з села Тростянець Дубенського повіту, а дякував Матвій Миколайович Помазаний зі Здовбиці. На зміну їм прийшли у 1881 році священик Яків Ксенофонтович Ковальський та псаломщик Роман Кореневський. Згідно з «Кліровими відомостями» 1885 року в Обарові вже служив інший священик Єрофій Васильович Гаскевич, 1830 року народження, уродженець села Передмірки Кременецького повіту. Псаломщиком був Кіндрат Іванович Роздольський, 1828 року народження, родом теж з Кременеччини, з села Лопушне. На зміну Є. Гаскевичу та К. Роздольському у 1902 році були призначені: тридцятип'ятирічний священик Григорій Порфирович Коссовський та псаломщик Григорій Єфимович Жданович ( в Обарові з 1894 року). Вони, ймовірно, опікувалися місцевою громадою до початку Першої світової війни. Як свідчать документи місцевий священик отримував у рік 300 карбованців платні, а псаломщик мав лише 50 карбованців. Від громади вони отримали у користування будинки та господарські споруди, які у 1900 році були відбудовані по-новому, оскільки попередні були вже у досить поганому стані. 1898 року Обарівський Свято-Покровський храм відвідав єпископ Острозький Паісій і залишився задоволений його станом.

Початкова так звана церковно-приходська  школа (назва походить від того, що кошти на утримання давали місцеві громади та церква) з’явилась у селі щойно 1885 року. Для неї місцеві селяни збудувала 1899 року дерев’яний будинок, який не зберігся і був на місці сучасного клубу. Щороку на утримання школи обарівці виділяли 69 карбованців, а 200 карбованців надходило від церковного Синоду. У 1904 році вчителювала у місцевій школі вдова священика Ніна Ананіївна Мусієвич, яка закінчила Житомирське жіноче училище. Під її опікою було 20 хлопчиків та 2 дівчинки. Станом на 1909 рік кількість учнів значно зросла. Їх налічувалось вже 80: 55 хлопчиків та 25 дівчаток. Вчителював тоді вже син псаломщика Наркіс Петрович Костинський. Школа давала тільки двокласну освіту і хто хотів вчитись далі, то мусив ходити у сусідні села Ставки та Городок, де класів було більше.

Щодо кількості населення в Обарові у другій половині ХІХ та на початку ХХ століття, то вдалося віднайти такі дані:

Станом на 1911 рік населення села значно збільшилося і прихожан вже рахувалося 1036 душ. Крім того на початку ХХ століття у селі було зафіксовано проживання 60-70 католиків, які мали 6 житлових приміщень. Менша частина обарівських жителів відносилась до військових, а інші просто записувались як селяни. Пояснення цьому віднайти не вдалося. Або вони були приписані до якоїсь військової частини, або, більш ймовірно, вихідці з цих сімей служили у царській армії, тому такі сім'ї обліковувались окремо як військові. У той час найближча лікарня від Обарова знаходилася у селі Городок і була споруджена на кошти барона Ф. Штейнгеля.

За майновим переписом 1911 року в Обарові 412 десятин землі належали вихідцям з роду Святополк-Четвертинських (зокрема, князю Івану Євстафієвичу Четвертинському). Хоча ще наприкінці ХІХ століття представники цього сімейства мали у власності 525 десятин землі. Тут також був їхній палацик з парком, який був зруйнований в період Другої світової війни.

Двадцяте століття принесло для обарівчан війни, революцію, часті зміни влади. Щойно у 1920 році на Волині утвердились поляки, які закріпили ці землі за собою внаслідок підписання Ризького мирного договору з більшовицькою Росією у наступному році. Село опинилося у складі Городоцької ґміни Рівненського повіту воєводства Волинського. Місцеві жителі і далі продовжували займатися сільським господарством, наймалися на різні роботи чи продавали у місті надлишки сільськогосподарської продукції, молока, м’яса. Станом на 1938 рік виділилися окремі вже досить заможні господарі. Найбільшу кількість землі мали такі жителі Обарова: Столяр Анатолій, приймак у Шереметів, мав 26 га, Грек Микола – 23 га, Грек Кирило – 18 га, Омельчук Кирило – 14 га, Гордійчук Влас – 14 га, Гордійчук Михайло – 12 га, Опанасюк Роман – 11 га, Костецький Василь – 11 га, Костецький Мойсей – 10 га. Існувала й поміщицька земля, якою опікувався управитель Рогалінський. Та значна частина селян мала землю лише під городи і мусила шукати собі якогось заробітку у місті чи у Рогалінського, або більш заможніших односельців. Були такі сім'ї, які на зиму заготовляли дрова у Проваллі і на власних плечах заносили їх додому, оскільки не мали тяглової сили. Як розповідають старожили - місцеві селяни мололи збіжжя у вітряку Охріма, на горі, де пізніше було побудовано колгоспний гараж, а також у млині, що знаходився між Обаровом та Ставками, у місцині, де сходиться річка і ставок. Було також кілька кузень: на «Закорчмі» кузня Столярчука, над криницею кузня Парфенового Миколая, «на соші» ковалював Семен Хомич, над річкою – Михайло Одарієв. Мали обарівці й досить небезпечне сусідство: поблизу форту польські військові організували на частині панської землі стрільбище і туди нікого не пускали, але кулі летіли досить далеко і були випадки вогнепальних поранень місцевих жителів.

Щодо політичної активності, то існував в Обарові осередок «Волинського українського об’єднання» (ВУО) на основі «Просвітянської хати». Який станом на 1 грудня 1938 року нараховував 42 члени.

Молодь вечорами збиралася на кутках чи на болоті, запрошували сліпого Семена, який грав на гармошці і так влаштовували розваги та танці. Взимку кожен куток мав певну хату, де відбувалися вечорниці. Життя протікало своїм звичним, розміреним порядком. Ніхто на сподівався, що у вересні 1939 року вибухне нова війна, яка принесе чимало лиха і відкарбується на долі багатьох обарівських родин. Зокрема, Петро Оксенчук та Артем Омельчук у вересні того ж року були мобілізовані до Польської армії, воювали і потрапили у полон. Петро перебував у німецькому таборі для полонених до 1941 року, Артем повернувся додому щойно у 1942 році. Пропали безвісті у 1941 році мобілізовані у Червону Армію Микола Ващишин та Олександр Шеремета. Далі зявилася радянська влада, яка почала переслідувати заможніших господарів та активних просвітня. З села були вивезені Микола Грек та Захар Тополевський.

З приходом німців у селі активізувалася діяльність Організації українських націоналістів. Чільними її діячами були станичний Василь Опанасюк-«Залізняк», господарчий Василь Тополевський та пропагандист Костянтин Радзивіл. Саме вони проводили збори місцевих жителів і агітували за підтримку діяльності ОУН та УПА. Восени за їхнім наказом у Проваллі було збудовано кілька спеціальних сховищ з продуктами харчування, зерном, заховано церковні дзвони. Тоді ж організовано сільську варту, військовий вишкіл для молоді. Обарівська станична організація ОУН підпорядковувалась підрайонній, яка охоплювала сусідні села Бегень, Понебель, Ставки, Карпилівку, Михайлівку, Ядвіполь та Караєвичі (очолював цей підрайон «Максим» він же «Кум»). У свою чергу підрайонна організація ОУН входила до складу Рівненського районного проводу ОУН, який очолював на той час «Палій» з Дядькович.

Німці педантично реєстрували все майно і мешканців, щоб активно використовувати у власних інтересах. Згідно з відомістю про кількість населення та живого інвентаря в держгоспах станом на 1942 рік по селу Обарів значилося 607 осіб чоловічої статі та 746 осіб жіночої статі (разом 1353). Коней до трьох років 72, старших 240, корів до 2 років 129, старших 230. Були обліковані також свині, гуси, кури та качки. Інший документ подає, що у селі було 305 господарств, а населення 1496 осіб. За селом рахувалося 1714,9 гектарів землі, з якої 1526,15 гектарів орної землі.

Старостою села був призначений регент церковного хору Сергій Іванович Скрипнюк. Чоловік досить розумний та розважливий. Він записав багато сільської молоді як робітників німецького господарства у Понебелі для того, щоб їх не вивезли на примусові роботи до Німеччини. Багато старожилів пригадують історію з німецькими овечками, яких викрали повстанці, але не зуміли їх доставити по призначенню і вони розбіглися по навколишніх полях. За це село відповідно мали покарати німці. У документах підпілля один з місцевих керівників повідомляє, що «3 жовтня СБ забрало решту овечок в селі Обарів і покинули на зв’язку, що спричинило викриття моєї роботи через німаків, бо до толку не довели. В селі Обарів німці провели ревізію, забрали 24 барани, курей і гусей. На другий день ті ж самі німаки приїхали  і роздавали людям грис». Староста С. Скрипнюк був змушений їхати у місто і пояснювати, що до крадіжки овечок місцеві жителі не причетні. Він попрощався з односельцями, оскільки думав, що його розстріляють. Та німці не зачепили село, а самого старосту замордували через пів року у Рівненській в’язниці представники вже іншої влади - радянської. У грудні 1943 року в селі була облава, німці виловлювали молодь і відправляли у Німеччину. Схопили вони тоді й господарчого Василя Тополевського. Він додому вже не повернувся, а помер у таборі польського міста Люблін.

Потрібно згадати, що в Обарові під час війни переховувався по господарях близько 10 військовополонених. Серед них був командир Червоної армії Борис Коряков. Він лагодив взуття, допомагав по сільському господарству. Потім під псевдонімом «Орел» став командувати тереновою сотнею УПА, в яку потрапили місцеві хлопці зі Ставок та Обарова. Як повідомляє один з повстанських документів 19 серпня 1943 року: «… о год. 10рано виїхали під охороною шуцманів (німецька поліція) ля­хи збирати жнива. Сила їх складалася з 180 осіб, мали з собою 38 хур табору. Сотня Орла у складі 80 повстанців зробила засідку на шляху Ставки — Ядвіполь. Грабіжники цілим транспортом в'їхали в засідку. Сотня негайно відкрила вогонь. Скоростріли перехрестним вогнем перетяли дорогу транспортові. Ляхи і німота почали втікати. У висліді бою впало 130 грабіжників. В тому числі 22 німці, 30 поліцаїв польських, 8 нацменів. Здобуто: один чеський кулемет, 8 магазинків з набоями до нього, 27 крісів, 700 набоїв до маузера, 40 штук гранат, 1 парабелум, 1 М.П., 120 штук набоїв, 5 фір обозу, одну бричку. Решти зброї не забрано тому, що зараз надлетів літак, який почав переслідувати і обстрілювати поле бою. Власні втрати: 5 повстанців вбитих, 3 ранених. Засідку планував Гонта і сотенний Орел. Німці з ляхами збирали трупи протягом трьох днів».

Та у 1944 році, коли повернулася радянська влада Борис переходить на бік енкаведистів і починає нищити тих, хто врятував йому життя. Збереглась характеристика на командира спецгрупи УНКВС Рівненської області Корякова Бориса Павловича, 1921 року народження, уродженця с. Вахтан Тонашевського району Горьковської області, росіянина… «закінчив військово-інженерне училище у Чернігові. У вересні 1944 року був у Київському оточенні – поранений і захоплений у полон, до 15 квітня 1942 року був у Рівненському концтаборі. Втік і переховувався у приміських селах, працював у господарів. З травня 1944 року зарахований у спецгрупу». Приймав участь у проведенні 200 спецоперацій проти українських повстанців. На власному рахунку мав 16 вбитих і 22 затриманих повстанці.

2 лютого 1944 року село було звільнене від німецької окупації. Загиблих вояків Червоної армії було поховано у братській могилі на вулиці Джерельній. У лютому 1944 року у селі розташовувалось кілька радянських партизанських загонів, що розформовувалися. Начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач порекомендував комісару одного з цих загонів В.І. Клокову, зайнятися формуванням нової партизанської групи для виконання бойових завдань на території окупованої Чехословаччини. Він прибув з Києва у Рівне, а далі приїхав у село Обарів. Тут формувався кістяк Чехословацького партизанського з’єднання ім. Я. Жижки. Клоков згадував: «Внизу, зліва, від шосе, розкинулося село. Хлопчак – пастушок гнав невелике стадо до підвищення на краю села. Де височіла дерев’яна церква без хреста. Проспівали, мабуть, вже не вперше рідні півні. Далі по вулиці – одинокі фігури вартових. Здається це Обарів». В одній з крайніх хат він розшукав партизанів О. М. Садиленка, Т.С. Мельникова, В.В, Павлова, Д. Резуто та Є. Мерзлова, В. Квітинського. Тут вони проводили практичні заняття для новачків, навчали як мінувати залізничне полотно, застосування мін уповільненої дії. Відповідно підготовлені групи диверсантів перекидалися на територію Чехословаччини у середині вересня 1944 року.

За наказом Рівненського райвійськкомату всі чоловіки від 1899 по 1926 рік мали влитися у лави Червоної армії. Декому пощастило отримати так звану «бронь», тобто працювати на якихось тилових оборонних об’єктах. Всі інші взявши пару білизни, ложку та миску і запас харчів на тиждень-другий були відправлені у глиб Росії на короткотермінове навчання. Та й тут чигала небезпека у вигляді всюдисущих смершівців, які фільтрували уродженців Західної України, що симпатизували бандерівцям.

 З 11 травня по 3 червня 1944 року у місті Борисоглібськ Вороніжської області (Росія) були заарештовані контррозвідкою «Смерш» 36 солдатів 375 запасного стрілецького полку 16 запасної стрілецької бригади: Автомчук Олександр Овсійович, 1914 р. н.,Андрошулік Василь Костянтинович, 1906 р. н., Андрошулік Василь Маркович, 1909 р. н., Андрошулік Василь Овсійович, 1915 р. н., Андрошулік Іван Овсійович, 1912 р. н., Андрошулік Микита Михайлович, 1914 р. н., Андрошулік Микола Іванович, 1912 р. н., Андрошулік Микола Кирилович, 1906 р. н., Андрошулік Талимон Кирилович, 1912 р. н., Ващишин Василь Степанович, 1913 р. н., Годинюк Семен Пилипович, 1909 р. н., Грек Кирило Іванович, 1909 р. н.,  Зайчук Микита Неофітович, 1914 р.н., Зайчук Олександр Іванович, 1908 р. н. (під час слідства захворів і його справу було виділено в окреме провадження), Корнеюк Олексій Семенович, 1914 р.н., Левчук Іван Федотович, 1911 р.н., Левчук Роман Федотович, 1915 р.н., Левчук Талимон Трохимович. 1912 р.н., Мартинюк Іван Лаврентійович, 1915 р.н., Нечипорук Іван Севастянович, 1915 р.н., Новосад Микола Романович, 1919 р.н., Оксенчук Петро Григорович, 1912 р. н., Оксенчук Павло Григорович, 1911 р.н., Омельчук Артем Кирилович, 1914 р. н., Омельчук Василь Іванович, 1911 р. н., Омельчук Дмитро Кирилович, 1918 р. н., Савенюк Іван Сергійович, 1919 р. н., Самчук Антон Романович, 1915 р. н., Самчук Іван Маркович, 1908 р. н., Самчук Мефодій Олександрович, 1908 р. н., Самчук Микола Мануїлович, 1910 р. н., Тимощук Петро Пилипович, 1906 р.н., Хомич Василь Трохимович, 1922 р. н., Хомич Павло Трохимович, 1906 р. н., Ярошик Дмитро Филимонович, 1911 р.н., Ярошик Іван Филимонович, 1909 р.н. Підставою для арешту стали сумнівні свідчення одного уродженця Житомирської області, який протягом 1941-44 років проживав у селі та одного з обарівчан, який зарахував до українських націоналістів сорок своїх односельців. Він продовжував служити, воював і помер від отриманих поранень у квітні 1945 року. Похований у одному з німецьких міст. Зазначені вище 35 обарівців були засуджені Особливою нарадою при НКВС СРСР 25 листопада 1944 року за участь  в антирадянській організації на термін від трьох до десяти років радянських концтаборів. Майно їхнє було конфісковане, а родини виселені у глиб СРСР. Зайчук Олександр Іванович помер 31 червня 1944 року під час слідства, перебуваючи у Вороніжській в’язниці. Кільком обарівчанам вдалося уникнути арешту через переведення у інші військові частини, ще на початку травня 1944 року. Загалом, учасників чи симпатиків українського визвольного руху у селі виявлено понад 100 чоловік. З них 55 загинуло, а 52 було репресовано німцями та радянською владою, пропало безвісти 4 особи. Наприклад, Грек Роман Миколайович, 1922 року народження був заарештований енкаведистами влітку 1944 року. Зізнався, що служив у сотні УПА «Тараса» на Кременеччині. 14 жовтня 1944 року військовим трибуналом військ НКВС Рівненської області засуджений до розстрілу. Вирок виконано 25 січня 1945 року. Андрошулік Марія Назарівна, 1925  року народження, заарештована 6 червня 1944 року. Їй тоді було всього 19 років, засуджена 25 вересня 1944 року Військовим трибуналом військ НКВС  Рівненської області по ст. 54-1а, 54-11 на 20 років каторги та 5 років поразки у правах за те, що восени 1943 року вступила в ОУН і під псевдонімом «Оля» була станичною по селу, організовувала збір продуктів та одягу, працювала зв’язковою. З радянських концтаборів вийшла на волю після смерті Сталіна у 1956 році.

На фронтах Другої світової війни воював 91 обарівець, з них 62 чоловіки загинули і пропали безвісти. Тобто 68 відсотків від усіх, хто потрапив у лави Червоно армії протягом 1944-5 рр. За бойові заслуги 47 чоловік було нагороджено орденами  й медалями Радянського Союзу. У 1965 році вдячними односельцями було встановлено пам’ятник тим, хто загинув (правда на гранітній плиті є інформація лише про 37 обарівців з 62-ох).

Станом на 70 роки ХХ ст. Обарів мав 491 двір і був центром сільської ради, яка охоплювала ще й сусіднє село Ставки. Населення становило 1693 особи. В Обарові містився радгосп «Здобуток Жовтня», який постав на базі післявоєнного колгоспу імені Л. Берії. Ця назва зникла на початку 50-их років ХХ ст., коли Берія був оголошений ворогом народу. Місцевий радгосп мав овочево-молочний виробничий напрям, оскільки поблизу знаходився обласний центр, який активно почав розбудовуватися. Діяли допоміжні підприємства – пилорама, цегельний завод, млин.  У 1968 році радгосп був учасником Виставки досягнення народного господарства, де його відзначено медаллю 3-го ступеня. Село також отримало восьмирічну школу (242 учні та 16 вчителів), клуб, бібліотек та фельдшерсько-акушерський пункт. 1984 року у селі була збудована нова десятирічна школа, а старе приміщення передано амбулаторії.

Радянська влада активно намагалася утвердитися на колективізованому селі. Щоб селяни не розбігалися з колгоспного раю їм довший час не видавали паспортів. Також 1952 року з’являється місцева партійна організація, яка через кілька десятиліть вже налічувала 43 комуністи, а комсомольська існувала ще 1951 року. Маючи такий партійний осередок під боком та активну його підтримку з Рівного, обарівці, на диво, зуміли відстояти свою церкву у часи тотального гоніння на релігію. У той час місцевим приходом опікувалися дві доволі цікаві особистості. З 1962 по 1974 рік настоятелем Обарівської церкви був священик Олексій Грогуль, який народився 1923 року у селі Верхів Острозького району. Нині мешкає у Рівному. Одразу після звільнення Рівного, у 1944 році, юнак вступив до Рівненського торгово-кооперативного технікуму. Коли в 1946 році закінчував навчання в тех­нікумі, в Луцьку саме відкрилася Волинська духовна семінарія. Отже, він поїхав туди і одразу поступив на навчання в другий клас. Він згадує, що «Зі своєю дружиною Миліцою, яка співала у церковному хорі, ми одружилися 1950 року в Рівному… Пройшовши через немалі труднощі, я зрештою знову одержав місце служіння – у селі Горбаків Гощанського району, де служив у Свято-Троїцькій церкві. Матушка співала на кліросі. Через рік мене перевели в село Обарів, де ­прослужив дванадцять років у Свято-Покровській церкві. Пізніше був шістнадцять років благочинним Рівненського району, який об’­єднував 50 парафій».

 Після О. Грогуля в Обарові з’явився отець Валентин Середа, який походив  з родини священика.  Батько Валентина – Пилип Якимович  народився 1897 року в Клевані, закінчив Варшавську теологію при Варшавському університеті  (був магістром богослов'я ). Служив на Волині, у селі Холонів (сучасний Горохівський район Волинської області). 1922 року у його сім'ї народився Валентин. Згодом  П. Я. Середу направили  на Холмщину (сучасна Польща).

Пилип Якимович Середа приятелював з видатним теологом, митрополитом Іваном Огієнком. Родинне знайомство з такою особистістю вплинуло на формування світогляду молодого Валентина Середи. В 1939 р. він закінчив 18-ту державну Варшавську гімназію, в 1943 р. – технічну фахову школу в Холмі й  вступив  до Холмської  православної духовної семінарії. У той час майбутній священик належав до молодіжної гілки ОУН, за що 8 жовтня 1943 р. був заарештований гестапо. З в’язниці  вийшов на волю у червні 1944 р. Цього ж року  Валентин Середа  був рукопокладений  у сан  священика. У серпні 1945 р. було встановлено кордон між ПНР і УРСР, який залишив Холмщину  у складі Польщі. Родина Середи прибула на Рівненщину. До 1951 р. Валентин Середа був священиком у селі Посягва Гощанського району. 1958 року закінчив Ленінградську духовну семінарію та  три курси Духовної академії. З 1980 року служив у Свято-Покровському храмі села Обарів. Валентин Пилипович Середа був митрофорним протоієреєм, мав  церковні нагороди: Митру (1988), Грамоту Блаженійшого Митрополита (1993). У 1994 р. був нагороджений другим наперсним хрестом з прикрасами. Помер 18 липня 1998 року та був похований на сільському цвинтарі. Усі, хто знав Валентина Пилиповича Середу, згадують його добрим словом. У газеті української громади в Польщі  «Наше слово» № 44 від 1992 р. Павло Кремінський писав про Валентина Середу: «мабуть тільки він з попередніх колишніх гімназистів (Холмської гімназії) в ці роки став священиком. Ця людина великої віри і моралі, проповідник і його пережиття, поки не пізно, треба комусь описати …».

Свого часу Обарівська церква була взята під державну охорону як пам’ятка архітектури ХVIII століття. Та на сьогодні можна констатувати, що село її вже втратило, оскільки проведені добудови та ремонт сучасним оздоблювальними матеріалами істотно спотворив її первісний вигляд. На жаль, сучасна церковна громада та священик не розуміють, що знищили історичну пам’ятку села, яку ми можемо побачити лише на старих фото.